Ya

Хвеська на нудистському пляжі

Нудистський пляж був майже порожній. Хвеська розстелила рушника і скинула барвисту літню сукню. Білизни під сукнею не було.

Солодко розтягнулася, підставляючи ранковому сонцю повні смугляві перса, плаский живіт і стрункі дівочі ноги. Дістала з наплічника "Кайдашеву сім'ю" і занурилася у текст.

Вчора вона дочитала до весілля Карпа з Мотрею. Починалося найцікавіше. Гортаючи сторінки, Хвеська уявляла собі Кайдашеву хату вночі.

Усюди темно. Спить на печі Кайдашиха. Спить п'яний Кайдаш на лавці. Затих і Лаврін.
Карпо нахиляється до Мотрі. Палкі губи торкаються її обличчя. Жадібні пальці зривають з неї одяг. Мотря відповідає на поцілунок.
— А йди, лишень, сюди, Мотре, — шепоче Карпо.
— Як схочеш, то й сам прийдеш, — палко каже та.
Карпо нахиляє голову з цілує великі Мотрині перса, по черзі. А сам гладить їй сідниці. Опережно торкається розкішниці. Розкішниця — тепла і волога.
— Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, — шепоче Карпо на вухо Мотрі. — Люблю, щоб мала серце з перцем.
Мотря усміхається у темряві:
— Любиш, щоб була бриклива? То тримайся!
Вона висковзує з-під чоловіка і стягає з нього сорочку. Гарячими поцілунками вкриває його обличчя та груди. Та й міцні ж у нього м'язи, думає вона. Наче з криці зроблені! Мотря опускає голову нижче. Натруджені жіночі руки торкаються горбика на чоловічих штанях. Мотря гладить той горбик. Карпо стогне. Не встаючи, він стягає з себе штані. У місячному сяйві, що точиться з поза вікна, бачить Мотря напружений прутень. Так близько! І соромно їй і цікаво. Несміливо торкається вона прутня пальцями.
— Так... — шепоче Карпо.
Мотря натискає. Ніжно проводить рукою. Повільно відкриває голівку.
— Ой і гарненький він у тебе, — каже Мотря. — Наче дубок могутній.
Наближає голову до прутня. Цілує оголену голівку.
— Візьми його... — шепоче Карпо.
Мотря відкриває рота і стискає губи навколо голівки. Торкається її язиком. Прутень напружується до нестями.
— Не зупиняйся... — прохає Карпо.
Та Мотря випускає прутень з рота
— То любиш, щоб серце з перцем? — каже вона, сідаючи Карпові на обличчя.
Солодкий запах розкішниці сп'янює Карпа. Він цілує статеві губи, занурюється у них язиком. Пестить і лиже, як скажений. Мотря стогне. Пряний сік тече Карпові до рота, на підборіддя. Він намацує язиком клітор, стискає губами. Мотря ледь не кричить. Карпо стискає їй сідниці пальцями. Обережно торкається анусу.
— Не зараз, — каже Мотря.
Вона виривається з його рук, злазить з обличчя. Ковзає вологою розкішницею по його грудях, животі.
— Оволодій мною, серденько моє, — шепоче Карпо.
Мотря стискає його прутень і притуляє до розкішниці. Вона важко дихає. Щоки розчервонілися.
— Зараз...
Повільно-повільно сідає вона на прутень. Відчуває, як той уходить до її незайманого тіла. Як забирає в неї вінок. Болю майже нема — вбиває його насолода. Насолода сповнює усю її сутність. Веде її. П'янить.
Прутень входить повністю, до кінця. Карпо стогне, стогне і Мотря.
Наче вершниця на брикливому коні, їде вона на чоловікові. Підводиться з прутня — і сідає на нього знов. Спершу повільно, потім усе швидше.
— Я кохаю тебе! — каже Карпо.

Палкий оргазм розливається Мотриним тілом. Кінчає й Карпо. Безсила, опускається Мотря на нього. Цілує. Губи його пахнуть нею. Тільки нею...
За вікном починається світанок. Скоро прокинеться Кайдашиха та й пожене невістку до роботи.
...

— Вибачте, що ви читаєте?
Хвеська відривається від цікавої книжки. Перед нею — парубок атлетичної статури у товстих окулярах. Голий як і вона, притискає він до грудей книжку у товстій шкіряній палітурці.
— "Кайдашеву сім'ю", — каже Хвеська.
Погляд мимоволі сягає міцних біцепсів, широких грудей, довгого пружного прутня.
— А я — "Миколу Джерю", — каже парубок. — Власне, перечитую, бо це моя улюблена книга. Як раз дочитав до того, як бурлаки замовляють у шинку найдорожчого вина, того, що п'ють найбільші пани.
Він показав Хвесці сторінку.
— Цікаво, — сказала Хвеська. — А я — до Мотриної першої ночі. Дивно, що Нечуй-Левицький не описує еротичні сцени. Натомість, добре описує сварки.
— То були важкі часи для людей, — зітхнув парубок. — Хіба не сумно, наприклад, що Микола Джеря прожив 20 год без сексу?
— А хіба ж він нічого не мав з Мокриною? — спитала Хвеська.
— Тілесно — ні.
Парубок із сумом опустив очі. Погляд його впав на засмагле Хвесчине тіло. Могутній прутень ворухнувся.
— Ходімо купатися! — сказала Хвеська, встаючи.
Вона взяла його за руку і побігла до моря.
Ya

Бабусині Оладушки

Минає життя. Минає швидко. Минає марно. І починаю я жити спогадами. Спогадами про бабусине село.

Заплющую очі - і бачу: луки, пасовиська, гуси. І корова... А бабуся - старенька рідна бабуся - готує оладушки. А я, маленька, стою біля кухні і дивлюся у блакитне небо. І світ здається великим-великим!

- Та йди вже їсти! - кличе бабуся.

Усмішка прикрашає її добре лагідне обличчя.

І я біжу за стіл - сільський, дерев'яний. Стіл стоїть на городі попід столітньою бабусиною черешнею.

Кажуть люди, що за визвольних змагань, під тою черешнею зупинявся курінь УНР. Офіцер - молодий чорновусий хорунжий - закохався у бабусю і запропонував руку і серце. Та бабуся відмовила: "Ото поїду з тобою, а що буде з господаркою?" Хорунжий сумно зітхнув. Він розумів: дівчина має рацію. І гірко йому було, що не може демобілізуватися і залишитися тут, на завжди. З Нею! Щодня бачити луки і пасовиська. Щодня їсти смачні бабусині пироги.

- Оладушки! - сміється бабуся. - Твої улюблені!

Тарілка з оладушками - на столі. І я - біля неї. Нема нічого смачнішого у житті! І я їм, їм. І життя моє - щасливе! Повна гармонія зі Всесвітом! І з собою...

Все це минулося. Я живу у місті. Місто - глухе, бездушне. Відірване від природи, історії, дитячих спогадів. Тут нема гармонії - лише Гроші, які керують усім.

І нема тут Кохання. Лише швидке примітивне з'єднання. На мить. А потім - знов Самотність. Самотність? Так. Безмежна і страшна, душить мене щодня. І щоночі. Де ти, бабусю?! Захисти мене!
Сиджу на балконі. Їм чорний міський шоколад. Та замість набридлої гіркоти відчуваю смак бабусиних оладушків.

Під балконом зупиняється білий мерседес. Гарний зеленоокий брюнет виходить на тротуар і закохано дивиться на мене. Щодня він дарує мені величезні букети квітів. Щодня запрошує до найкращих театрів, до найвишуканіших ресторанів.

Та, скуштувавши оті міські смаколики, я серцем відчуваю: не те. Не те! І вкотре не дозволяю йому поцілувати мою руку. Ми з ним Різні! Він не бачив гусей, луків і пасовиськ. Не їв бабусиних оладушків...

(c) Олександра Шелковенко
Ya

Пригоди русинів у Ма-Асквє

http://www.inache.net/alter/1032
Глава 9. Родина-мать

- Много ты намучилась, доченька, - вздыхает Яга. - Страшно и подумать, что ты претерпела.

Асталче молча пожимает плечами.

- Много горя принесли нам русины, - продолжает старушка. - И что им не сиделось у себя, на Руси? Зачем пришли к нам, в страну Моксель?

Асталче поднимет голову - очи сверкают, как молнии! А может это просто так кажется - всё-таки зима уже, огонь пылает в очаге, летят искры вверх, тонут в густом дыму. Тесно в «ізбі» у Яги.

- Грабят нас русины, неволят, - качает головою старушка. - И когда эта беда закончится?

- Когда прогоним их к Лоухе! - неожиданно выкрикивает Асталче. - Иначе они не понимают!

Яга смотрит на неё с испугом. Почитай полгода прошло, а девица и далее не в себе. Иногда такое скажет, что и слушать страшно.

- Но этого мало, - тихо продолжает несчастная. - Прогоним - придут снова. Нужно нам самим идти на их Русь - сделать им то, что они делают с нами.

- Что ты такое говоришь, доченька? - ужасается Яга. - Разве можно другому горя желать?
Collapse )
Ya

"Пригоди" банди князя Довгорукого у московських лісах

"Український Кортес" - так люблять називати князя Юрка Довгорукого. Ще б пак: захопив непролазні північні ліси і спробував "цивілізувати" варварів. Хоча дехто бачить у ньому доктора Лівінгстона: героїчний дослідник незнаних земель, "амбасадор" передової цивілізації поміж первісних народів.
У книзі "Країна Моксель" Володимира Білінського аборигени Залісся показані жорстокими примітивними дикунами, а русини і Русь - їхніми жертвами.
Але чи усе аж так однозначно? На це питання ми й намагаємося відповісти.
З повагою,
Іван Денікін і Олександра Шелковенко, автори

http://texty.org.ua/pg/blog/Sasha-Shlo/read/65655/Na_pivnich_vid_Batkivshhyny_prygody_bandy_knaza
Ya

Секс у Менську майбутнього

Як виглядала б Білорусь, якби у 17 столітті Московію захопили чукчі? Якими формами сексу ся займали б у місті Менськ? Чи вдалося б білоруським вченим скористатися енергією оргазму для видобутку електрики у промислових обсягах?

На ті питання відповість нова книга чукотського письменника і видатного американського розвідника Сергія Тимнеттикая.

(переклад з чукотської мови здійснив доктор історичних наук Іван Денікін)

Московский автономный округ. Город Менск : повести / Сергей Тымнэттыкай ; перев. с чукотского Иван Деникин. – Минск : А.Н. Янушкевич, 2015. – 150 с. : ил.
ISBN 978-985-90346-4-0.

Тепер книжку можна здобути і в електронній версії: https://www.smashwords.com/books/view/580111




Ще про книжку: chukotka-mensk.blogspot.com
me gray

Кінець нашого з чоловіком Роману!

Тайна Русского Мира (часть последняя)

18 апреля, 2015 - 22:10
Авторы:
Иван Деникин и Александра Шелковенко

Вот бывают же такие приятные неожиданности! Едешь себе на машине по улице Вашингтонский тракт (бывший Иркутский) – и друг видишь в дождливом небе одинокий парашют. Алла Зайцева тормозит и достает пистолет: а ну как "Шойгуйские Стерхи" – эти истинно-российские чудо-богатыри. Летают на дельтапланах, как великий Путин-батюшка, а на лбу у каждого – татуировка с портретом мудрейшего из еще живых русских – Шойгу. Отсюда и название. Летают вот так и нападают на одиночные семьи НАТОвских пособников. Смелые – и оттого опасные.



Далі: http://aru.tv/syuzhet/tayna-russkogo-mira-chast-poslednyaya
me gray

Помста

Українці самі винні у цій війні - це кара за ХІІ століття. Фіно-угорці Залісся жили у гармонії з природою. А українці, замість гуманітарної допомоги, відправили їм Юрка Довгорукого і його головорізів. І ті почали вбивати, ґвалтувати, грабувати. Аборигени виявилися добрими учнями, і навіть перевищили вчителів. І зараз підсвідомо мстяться колишнім колонізаторам.

Я взагалі не бачу різниці між Юрієм Довгоруким і Моторолою!

А ще давні українці вчинили у Заліссі лігвіцид. Вони просто знищили тубільську мову та культуру. А проте навіть не намагалися навчити аборигенів правильній українській! В результаті виник екзотичний креольський діалект, відомий зараз під назвою «російська мова».

А тепер українці ображаються, коли заліщани не шанують їхню мову. А самі у 12 столітті були кращі?!?!? Це ж ви їх самі й навчили!
me gray

МОЯ (з Коханцем) помста Правому Сектору за його Злочини!

Мені СОРОМНО що я Українка: адже Правий Сектор мучить снігурів, доводить корів до сліз, та ще й не дав мені першого місця на Поетичному конкурсі «Книжка від Zебри-2015».

Тому ми з Коханцем пишемо роман, де викрили звірячу сутність Українсько-Европейського фашизму:


Тайна Русского Мира (часть 4)

8 марта, 2015 - 02:13
Авторы:
Иван Деникин и Александра Шелковенко


http://aru.tv/syuzhet/tayna-russkogo-mira-chast-4

Предыдущия части:

Начало
Вторая часть
Предыдущая глава
me gray

Людська Низість і Невдячність!!!!!

Мене ОБРАЗИЛИ орґанізатори Конкурсу для поетів «Книжка від Zебри-2015» !!!!!!!!
Моїм віршам не дали перше місце! І взагалі жодного!!!!!

Невдячні людці!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Хіба ж мої вірші не геніяльні?!?!?!???

Ось вони:

Романтика

 

Чекай! Тобі я сяду на коліна!

В життя твоє як голка увійду,

Бо я не є! Бо я не є поліно!

І я тобі це зараз доведу.

 

 

Як не згрішиш, то потім і не кайся.

В мені твоє кохання не засне.

Не відпускай, і з рук не виривайся!

Тобі не заховатись він мене.

 

Цілуй мене нахабно, як скажений.

Пий з губ моїх палаючий нектар.

Хіба не чуєш тіла жар страшений?!

Хіба не візьмеш мій вогений дар?!

 

*

Моїй коханці з геологічної експедиції

 

Твої сльози біжать по щоці.

В рюкзаці застига запіканка.

Що за сум на твоєму лиці,

Моя перша (найперша!) коханко?

 

Ми з тобою були цілу ніч

Божеволіли разом до ранку.

А тепер лежимо віч-на-віч,

Моя мила найперша коханко.

 

Твоє тіло я вкрила цілком

Поцілунками ще до світання.

Засипає пустеля піском

Наше світло-рожеве кохання.

 

Пустеля Каракуми, 2006

 

*

Випадок у Новосибірському краєзнавчому музеї, що я його бачила на власні очі

 

Вина прийшла ізранку до музею

В сльозах і в хустці, в чорному вбранні.

Вони байдуже привітались з нею,

Вказавши їй на розклад на стіні.

 

Вона спитала тихо і шляхетно,

Не давши впасти горісній сльозі:

"Де той ставок, де режисер славетний

Веслом ударив жінку по нозі?"

 

І далі їм докладно розказала,

Чому вона шукає, що і як.

Але вони! Вони лише сміяли!

І показали їй невірний шлях.

 

Вона пішла самотньо, неупинно,

Стежинкою брудною крізь лісок.

Знайшла ставок і впала на коліна

На той холодний заздрісний пісок.

 

*

Перше кохання

 

Я вийду з хати ніби по нужді,

А ти чекай отам, біля сараю.

Оволодієш мною як тоді,

Бо я від тебе кращого не знаю.

 

Заради тебе згідна на усе!

Збрешу, як треба, матінці і бабці.

Та ти, коханий, не вважай на се -

Віддала тіло я твоїй забавці.

 

А душу... Хто то годен зрозуміть?

Душа моя не пізнана, незнана.

Нехай кохання весело бринить:

Кого обходить мого серця рана?!

 

Село Чернігівка, 2003

*

Біль... Стиха...

 

Біль стиха, та ти не бачиш -

Спиш на скирті сіна.

Не смієшся і не плачеш.

В чому я повинна?

 

Що пішла з тобою разом

Ввечері полями?

Що піддалася екстазу

Десь попід зірками?

 

Що не зняла твою руку

З білого коліна?

Що пішла я на цю муку

На копиці сіна?

 

Очі мружила від болю,

Наче при хворобі.

А тепер ти спиш. Недолю

Здибала я собі.

 

Село Чернігівка, 2003

 

Новосибірськ

 

Моє місто - наче чоловік:

Роздягає поглядом, коханий.

Хоче застрибнути на поріг

І зайти всередину, незваний.

 

Уночі, у мареві вогнів,

Хоче всю облапати руками.

Тисячі машин, осатанів,

Осипають лайками-гудками.

 

Новосиб у вальсі мя кружля.

Він в мене закоханий без тями.

Хоче мене! Та чи хочу я

Хутко роздягатись між снігами?

 

Місто Новосибірськ, 2014

 Коли кохання залишає,

Ніщо у серці не бринить,

Ніхто мене не спокушає,

Не покутує, не винить.

 

Коли кохання залишило,

То я самісенька-сама,

Хоч жалю прагне моє тіло,

А за вікном - брудна зима.

 

2015

Олександра Шелковенко